Руслан, 46 - 19 октября 2006 03:09

Русь, красота какая... !) !) !) !) !)

Ввірвавшись у хмари вітер, почав розкидати їх в сторони, даючи дорогу сонячному промінню. Він знав, що робить це лише для цих двох, що стоять там у низу і дивляться у вічі один одному. Він захотів подарувати їм сонце.
А внизу хлопець підійшовши до дівчини легеньким порухом руки змахнув зі щоки сльозу і запитав:
- Вітер?
Дівчина похитала головою із сторони в сторону і сказала, посміхаючись :
- Так, вітер...
А тим часом дощ несподівано припинився, хмари почали розходитись і сонце надіслало свої перші лагідні промені. Самий перший промінець сонця впав на пелюстки ромашки і бігав по цих пелюстках, немов, щось там шукав. По пелюстках тихо перекочувались краплини, що залишились від дощу. Промінець переходив від однієї краплини до іншої, ті світились та всміхались йому. Але він не зупинявся і продовжував шукати. Раптом він зупинився на одній краплині і вона заграла всіма кольорами веселки в його обіймах. Так, це була саме та, що він шукав, одна єдина, яку відрізниш від всіх інших... Це була саме ця сльозинка, зі щоки дівчини. Промінець сонця лагідно обнімав сльозинку, а та всміхалась йому усмішкою, якою не змогла б всміхатись жодна інша краплина в світі. Сльозинка і промінець були щасливі. І цей сонячний промінець уже і не пам‘ятав як колись він був вітром.

Сказавши ці слова, він несподівано впав на тихе плесо озера і почав розбурхувати воду. Озеро завирувало, велетенські хвилі уже не торкались лагідно берега, а із загрозливим бурмотінням летіли назустріч йому, здіймаючи фонтан бились об берег, залишали на ньому білу піну, розмивали його, забираючи із собою цілі шматки чорного в’язкого, розмоклого грунту. Вода стала темною і холодною. Розлючений та несамовитий вітер примусив верби нахилити свої віти до води і раз за разом, немов канчуками розрізувати хвилі.
Потім він стрімко пронісся проти течії річки, яка, навіть здалось на мить зупинила свій біг. Хвилі ставали, немов здичавілі коні на диби, загортаючись назад проти течії.
Виринувши з річки він несамовито пролетів над степом. В цей момент небеса заклекотіли, простягнули до землі криваві списи блискавок. Темні хмари скинули до долу нескінченний важкий потік води, змішаної з білими, холодними горошинами граду. Пшеничний лан, який ще недавно виграв золотом, почорнів. Він пройшовся потемнілим полем, прибивши його до землі і не даючи піднятись жодному колоску. Степ уже був не безкрайнім. Навколо стояла суцільна стіна дощу, яка протиралась від темних хмар, до такої ж почорнілої землі. Не зустрівши в степу жодного супротиву, він вирішив позмагатися із лісом. Показати цим пихатим, як йому зараз уже здавалося, та прив‘язаним до землі деревам, на що він здатний, довести, що він сильніший всіх.
Спершу він налетів на беззахисних берізок. Які затремтіли від страху. Вони вперше бачили свого знайомого і завжди веселого пустуна вітерця таким сердитим. Він пригинав їх додолу, примушуючи вклонятись йому і постійно сердито завивав я найсильніший, я наймогутніший, я всіх переможу і дістанусь за хмари до сонця. Зламавши та понівечивши не декілька берізок, він взявся за ясенів. Їх горда впертість тільки додавала йому злості і сил. Налетів на них з такою неочікуваною силою, яку вони відчули вперше, і від несподіванки зігнулися додолу. Ну от, бачите, і ви мені вклонилися. Тепер я хазяїн тут, я найсильніший і наймогутніший продовжував виводити він свою грізну пісню. Тріскучі тітки осики навіть спробували зупинити бузувіра, але це його тільки ще більше розсердило і він трощив їх одна за одною. З тужливим, передсмертним тріскотом ламалися стовбури і вони падали на землю, де залишалися лежати лише в передсмертній агонії тремтячи листям. Старі і кремезні діди-дуби спробували зупинити його, розставивши свої віти. Та їм не вдалось цього зробити. Ніщо не змогло подолати його лють. Зламавши кілька гілок, які з гуркотом полетіли донизу, вітер, так тепер він уже був вітром, а не вітерцем, вирвався з лісу і понісся туди, до тих, хто себе називав себе Володарями землі, тих істот, що ходили не так як всі звірі пригнувшись до землі, а прямо і гордо, тих, які вважали, що покорили природу і стихії.
Із ще більшою люттю вітер увірвався до селища, що розкинулось понад лісом. Промчавши вулицями він зірвав та відкинув у бік кілька парканів, розкидав стіжки сіна, і про розносив його по вулицях та усіх закутках, пройшовся по дахах будинків, скидаючи додолу черепицю і розбиваючи її об землю. Від вітру та дощу люди, швидко пригнувшись до землі побігли до будинків. Він заглядав їм у вічі. Немов запитуючи, ну хто з нас сильніший, могутніший, хто володар планети? Від його поглядів у людей на очах з‘являлись сльози і вони закриваючи обличчя руками, ухилялись від вітру. Все, я наймогутніший тут на землі, тепер я зможу покорити і небеса, самовдоволено співав він свою пісню...
Раптом, він побачив молодого хлопчину, який не відрізнявся від інших ні великим зростом, ні кремезною статурою, але чомусь не нагинався додолу, не закривав обличчя руками і не відхилявся в сторону. Навпаки, він йшов вперед, піднявши голову, і вдивляючись кудись крізь стіну дощу. Вітер зазирнув йому в очі. Зараз ти в мене заплачеш як інші - грізно сказав він. Але той лише трішки примруживши очі далі вдивлявся вперед і йшов на зустріч вітру, міцно притискаючи до грудей обома руками якийсь пакунок. Можливо, саме те, що він притискає до грудей дає йому силу не коритися мені - подумав вітер. Потрібно вирвати у нього цей пакунок і заволодіти ним, тоді я стану ще могутнішим і сильнішим. Але як він не старався, як не налітав на юнака, не змін вирвати цей пакунок. Той тільки ще сильніше притискав пакунок до грудей. Вітер зібрав всі свої сили і вирішив знову налетіти на юнака. Тут він побачив, що хлопчина посміхається і його погляд направлений на когось. Повернувшись вітер помітив під розлогим каштаном дівчину, яка стояла, ховаючись від дощу під зеленою і привітною кроною, і теж посміхалася юнаку. Юнак підійшов до дівчини і розгорнувши пакунок та протягнув їй букет білих польових ромашок. Такого зухвальства вітер не чекав. Він уже хотів накинутись на букет, розкидати його та понівечити, але чомусь перед цим він на мить заглянув в очі дівчини. В її очах з‘явилась сльоза і повільно почала повзти по щоці. Ага, все-таки заплакала, зрадів вітер. Але щось його непокоїло. Хоча в очах у дівчини і бриніла сльоза, але самі очі не були сердиті і роздратовані, як він звик бачити у інших людей. Навпаки вони були веселі. І він зрозумів, що ця сльоза викликана не його поглядом, а чимось іншим, сильнішим за нього, сильнішим понад усе на світі.
Вітер, на хвилинку зупинився, стих. І раптом, зібравши усі свої сили поринув у небо до хмар. Інші вітри, розсердились на таке зухвальства. Як посмів цей молодий і ранній вітер, який тільки-тільки почав набирати сил, злетіти туди, де володарями були вони. Вітри почали зупиняти його, шмагати його дощем та градом, рвати на шматки. Але так і не змогли зупинити, ніщо тепер не змогло зупинити його на шляху до його мет�