Руслан, 46 - 19 октября 2006 03:09

ВІТЕР
Він не пам‘ятав, коли і як він народився. Чи від першого подиху і крику дитини? Чи від змаху пташиних крил? А можливо, від співу калинової сопілки, що розносила чиюсь радість, чи смуток... Ні, не міг він народитись від смутку. Адже він був таким весели непосидючим і бешкетним вітерцем. І дуже цікавим.
Він снував скрізь: у полі і в лісі, на тихою водою ставу і бурхливим потоком річки, серед розпеченого асфальту міських вулиць і в затінку яблуневих садків. Швидко літав над безкрайніми просторами степу і проникав в самі найпотаємніші шпаринки дерев.
Скрізь він знаходив собі забаву. В лісі він любив гратися з деревами, снувати між ними, стрімко налітати і заплутуватись в їх кронах. Зупиняючись він переводив подих і знову брався за своє.
Старезні, велетенські діди-дуби зупиняли бешкетника, похитуючи своїми вітами, немов руками. Але і далі продовжують стояти незворушно, гордо і велично. Мовляв, чого ми тільки не бачили на своєму віці, які буреломи та віхоли витримували, а тут якийсь молоденький бешкетний вітерець, насмілився потривожити наш спокій. Тітки-осики, теж вихитували і шуміли листям, іноді поскрипуючи на вередуна ніби й сердито, але одночасно й лагідно. Молоді, стрункі берізки грайливо вихитувались, тремтіли і шепотіли між собою тихенько – який же він непосидючий та верткий, от шибайголова. Але жодна не признавалась подругам, що хотіла б, щоб тільки її віти він розгойдував і тільки її листям лагідно грався. Він не зважав на цей шепіт і грався то з одною, то з іншою. Він розказував їм про все, що бачив, про безкрайні простори, про свої мандри. А вони так і хилилися додолу від його дотику. Молоді ясені коли він наближався до них відганяли його своїми вітами і напружувались, щоб не зігнутись. Мовляв – от шибайголова, не те що ми стоїмо тут і нікому не коримося, запустили і тобі кланятись зайдо не будемо. Але тихенько підглядали, як він грається з берізками і заздрили йому. Він же не був прив‘язаний до землі корінням.
А коли йому набридало подорожувати лісом, де він встиг вивчити вже кожну шпаринку, він летів в безкрайні, безмежні степи. Їхні простори вабили його – от де можна дійсно вволю налітатись, розігнатись, розійтись і вволю натішитися нестримною свободою.
Стрімко вриваючись у степ, який в полуденну спеку дрімав під променями сонця серед тріскотні цикад і цвіркотіння горобців, окликів куріпок, криків степових білих чайок, вітерець будив його. Любив він зануритись у траву, хвилюючи і розбурхуючи її. Тоді степ ставам великим зеленим морем, що вигравало хвилями. Так і хотілося зануритись в нього і плисти, плисти все далі і далі аж до небокраю, якого так і не вдавалося досягнути. Любив він пестити пелюстки польових квітів, проганяючи від них трудівниць бджілок і лінивих джмелів, які з невдоволеним гоноровим буркотінням здіймалися вгору і знову ховались серед трави. Любив він розчісувати золотаве волосся пшеничного лану, яке виблискувало в лагідних і теплих променях сонця. А коли, несподівано він ловив в свої обійми замріяного метелика, легенько піднімав його догори, а потім лагідно опускав до долу. Метелик, тоді так кумедно махав своїми різнобарвними крильцями, що хотілося сміятись і розносити та дарувати свій сміх, всім мешканцям степу. Найбільше він тішився від забави з кульбабами. Піднімав до гори їх білий пух і над степом летіли білі хмаринки, неначе ті, що весело і грайливо простували назустріч сонцю, і до яких він так хотів дотягнутись, але не міг.
Втомившись від спеки, він одразу ж прямував у затінок верболозів, де тихо, широко і неквапливо кудись несла свої води річка. Іноді він прямував проти течії, тоді хвилі ставали гостроверхими і наперекір йому далі продовжували свою подорож до тихого і спокійного озерця. Тоді він повертався і плив за течією, здіймаючи округлі хвильки, підганяючи їх. Він любив купатись в теплому водяному плесі, яке в променях сонця вкривалось позолотою. А потім несподівано тривожив спокійну воду і золоте сяйво починало грати, вигинатись у неймовірному танку, і здавалось, ніби по поверхні озера хтось розсипав пригорщі золотих монеток, які переливались і посилали сонячних зайчиків що розбігались навкруги і ховалися в листі зажурених верб. .
Незважаючи на свої забави, він заздрив своїм старшим братам вітрам, що гордо снували у висоті серед хмар, то збираючи їх до купи, то розганяючи їх. Йому теж хотілося поринути туди у височінь до хмар і навіть далі за хмари – до самого сонця.
Одного разу він поділився своєю потаємною мрією із старшим прохолодним і суворим братом Грозовим вітром і запитав, що він має зробити, щоб його мрія здійснилась. Брат був зайнятий тим, що зганяв докупи білі хмарки, які від тісняви ставали сірими і навіть темно синіми, майже чорними. Грозовий вітер, не хотів припиняти свою роботу, не зважав на малого, тому вітерцю доводилось постійно літати за ним і смикати то з одного, то з іншого боку. Врешті решт брату набридло ця балаканина і він сказав: Щоб досягнути небес, потрібно стати сильним, безжальним і байдужим до чужих проблем, потрібно боротися, руйнувати, довести всім, що ти найсильніший. Потрібно загартуватися в боротьбі і тільки тоді ти зможеш піднятись до нас.
Сказавши це брат далі продовжив свою невідкладну роботу, яка так відрізнялась від пустотливих забав вітерця.
Хмари ставали все темнішими і холоднішими, в надрах яких народжувався лід і вогонь одночасно, які починали сердито гриміти, які заховали за собою сонце.
Вітерець сказав собі – я сильний. Я тану ще сильнішим, я буду руйнувати все на своєму шляху, примушу всіх покоритися мені. І тоді я піднімусь за хмари і покорю ще й сонце.
----Продолжение в коментах-------ю

• 
• 
•